ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА З ПОГЛЯДУ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ

П. Пилипенко

д.ю.н., професор

завідувач кафедри cоціального права

ЛНУ ім. Івана Франка

Анотація

Стаття  присвячена аналізу поданого до Верховної Ради України проекту закону «Про працю» і зокрема, Глави І цього нормативного акту.

Критично переосмислюючи основні новели законопроекту, що стосуються його назви (форми), відображених у ньому положеннях про мету, об’єкт та сферу регулювання, а також визначення нормативних актів, які забезпечуватимуть регулювання трудових відносин, наголошується на відповідних недоліках концептуального характеру, що є властивими для цього законопроекту.

Пропонується з метою покращення якості поданого проекту відобразити у ньому також завдання, які повинні бути досягнуті в результаті його ухвалення і обов’язково принципи, на яких базуватиметься регулювання трудових відносин.

На завершення робиться висновок про недопустимість ухвалення такого законопроекту без внесення до нього суттєвих коректив.

Ключові слова: закон про працю, трудовий кодекс, мета закону, принципи права, аналогія закону, сфера регулювання, суб’єкти трудового права.

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 4 жовтня 2019 року №188, а також указами Президента України від 20.09.2019 № 713 і 08.11.2019 № 837 одним із пріоритетів впровадження та розвитку соціально-економічних реформ для Уряду, а також парламентської більшості у Верховній Раді України визначено лібералізацію трудових відносин.

На виконання цих пріоритетів напередодні новорічних свят Урядом України та народними депутатами України від Політичної партії «Слуга Народу» зареєстровано у Верховній Раді України проекти законів «Про працю» (реєстр. № 2708), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо окремих питань діяльності професійних спілок)»(реєстр. № 2681), «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо додаткових підстав для звільнення» (реєстр. № 2584) та деякі інші.

Безперечно, що з реформуванням трудового законодавства наша держава значно запізнилася. У порівнянні з іншими незалежними країнами на колишньому пострадянському просторі ми єдині користуємося ще старим Кодексом законів про працю (КЗпП) який був ухвалений 10 грудня 1971 року,  і набув чинності з 1 червня 1972 року. Та навіть попри усі ті зміни, а їх було внесено більше 150, кодекс все ж залишається продуктом старої радянської системи, а тому не завжди може забезпечити належний рівень регулювання трудових відносин, що в решті решт позначається на рівні гарантій трудових прав працівників.

Тому, починаючи з кінця минулого століття в Україні проводились роботи щодо приведення трудового законодавства до сучасних умов розвитку суспільно-трудових відносин. Вже на початку цього тисячоліття за участю провідних науковців, що працюють у галузі трудового права, представників профспілок, роботодавців та відповідного Міністерства соціальної політики під керівництвом уповноважених осіб від Міжнародної організаційні праці було вироблено наукову концепцію сучасного Трудового кодексу, яка була реалізована у проект останнього, що тривалий час перебував на розгляді Верховної Ради України. З різних (переважно політичних) причин кодекс так і залишився проектом, оскільки кожного разу процедура його ухвалення не доходила далі другого читання.

Можна звичайно по різному ставитися до того, що впродовж сімнадцяти років ми так і не спромоглася прийняти Трудовий кодекс і навіть констатувати той факт, що станом на початок 2020 року - поданий до парламенту проект суттєво застарів та потребував серйозних коригувань, але те що нам запропонували сьогодні взамін, не витримує, як видається, жодної критики.

Передусім, абсолютно неприйнятною є форма (назва) нормативного акту, що повинен стати основою для регулювання трудових відносин найманої праці. Якщо автори виходили при цьому з кількості статей поданого законопроекту (98), то можливо варіант з назвою – «Закон України Про працю» міг би сприйматися. Однак, беручи до уваги його значимість для регулювання одного з найважливіших видів суспільних відносин, а також з огляду на місце у ієрархічній системі правових актів такий нормативний документ повинен отримати статус – кодекса. Лише в такому випадку його норми матимуть пріоритетне значення і вищу юридичну силу стосовно норм інших законів, які регулюватимуть трудові відносини.

Крім того, загальноприйнятою є практика відображення у назві нормативного акту однойменного кола суспільних відносин, що їх відповідний акт покликаний регулювати (об’єкт регулювання). А такими у проекті визначено – трудові відносини, які виникають на підставі трудового договору. І виходить, що Закон про працю регулює трудові відносини, тобто прослідковується певний термінологічний дисонанс.

Якщо ж взяти до уваги, що «праця» як явище взагалі не регулюється правом, а регулюються лише стосунки (відносини) з приводу її використання, то невідповідність назви нормативного акту об’єкту регулювання  буде ще більш виразною.

Загалом суспільні відносини з приводу використання чужої праці існують не лише у вигляді стосунків між працівником і роботодавцем. Працюють і державні службовці, і судді, і прокурори і члени господарських товариств, і особи які надають послуги, і виконують певні доручення та виконують роботи за договорами підряду, служать (працюють) у війську, органах внутрішніх справ, і т.д. Але їхня праця Законом про працю не регулюється. Якби такий закон поширював свою дію на усі суспільні випадки використання (застосування) праці – його назва у варіанті, що запропонований авторами проекту могла б сприйматися. Та, насправді у цивілізованому світі такий варіант поки що не використовується.

Отже, найбільш оптимальним за назвою може бути – Трудовий кодекс, як це пропонувалося щодо попереднього законопроекту. Слово «труд» на перший погляд є більше російським, аніж українським, і найбільш вживаним у нашій мові є слово «праця». Тим не менше, як свідчить словникова література, слово «праця», яке набуло найбільш широкого вживання в українській мові не чисто наше, а запозичене через польську із чеської.

В сучасній українській літературній мові слово «праця» полісемічне, тобто має різні, але певною мірою пов’язані смисли і (або) значення. Найновіший на сьогодні чотирьох томний «Новий тлумачний словник Української мови» на 42000 слів подає аж шість його значень.[1] Більше того, живій мові властиво не тільки те, що одне слово може мати різні значення, а й те, що різні за звучанням слова можуть бути тотожними або близькими за змістом. Стосовно слова праця це слова «труд», «робота», меншою мірою – «заняття», «справа», «діяльність». І що характерно, перші два на відміну від слова праця, не запозичені звідкись, а споконвічно українські. Слово «труд» в давньоруській мові означало «праця, робота, ревність, турбота, страждання, скорбота». В літературній українській мові вживається у значенні наполегливої, старанної праці і праці, що потребує великих зусиль.

Тим самим, для назви нового кодексу термін «трудовий» може вважатися абсолютно прийнятним. Власне така назва за своїм характером реально відображатиме сутність тих суспільних відносин, які стоять за цим терміном.

Ще одним аргументом на користь використання саме такої назви нового Кодексу може бути і загальноприйнята назва головного інституту і самої галузі права, а також основної підстави для виникнення трудових відносин та форми існування правових відносин – трудового договору. Навряд чи схвально буде сприйнято, наприклад, пропозицію про перейменування «трудового договору» на «договір про працю» аби добитися співзвучності у термінах: кодекс праці і договір про працю.

Тобто закон, який мав би регулювати трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору повинен називатися – Трудовий кодекс. (Для порівняння: Польський Kodeks pracy  регулює stosunki pracy в основі яких є  umowa o pracy. Логіка і гармонія термінів витримані тут у повній мірі).

Для будь-якого нормативного акту дуже важливо чітко окреслити мету і завдання, які повинні бути досягнуті в результаті його ухвалення. При цьому показником високої якості такого акту вважається відображення їх безпосередньо в самому акті. У нашому випадку проект Закону Про працю у ст. 1-й містить вказівку лише на мету закону.

Тут, зокрема зазначено, що «Метою Закону України «Про працю» (далі-Закону) є встановлення прав та обов’язків суб’єктів трудових відносин, забезпечення реалізації передбачених Конституцією України трудових прав і гарантій працівників, створення належних умов праці, забезпечення захисту прав та інтересів працівників і роботодавців».[2] Як бачимо, мета нормативного акту виписана не зовсім коректно, адже вказавши такою «встановлення прав та обов’язків суб’єктів трудових відносин» автори проекту взагалі не відобразили у змісті акту. Окремих статтей з їхнім переліком у законопроекті на жаль немає. Очевидно, що метою закону могло б бути забезпечення гарантій трудових прав працівників та роботодавців. Їхні ж права та обов’язки зазвичай визначаються у трудовому договорі, формуючи тим самим зміст останнього.

Що стосується завдань, виконання яких повинен забезпечити відповідний закон, то про них також не йдеться у проекті. І це є свідченням не високого рівня нормативного акту, що мав би стати визначальним регулятором суспільно-трудових відносин у нашій державі.

Не менш серйозно підриває авторитет запропонованого нормативного акту та знижує рівень регулювання трудових відносин відсутність у проекті Закон України «Про працю» переліку основних принципів (засад) на яких базується таке регулювання. А без окреслення відповідних принципів доволі дивною та фактично зайвою виглядає наявність у проекті статті про аналогію (ст. 4). Адже остання, як відомо застосовується шляхом використання принципів правового регулювання відповідних відносин.

Фактично у проекті ЗУпП використано визначення аналогії, яке сформульовано у ст. 8 Цивільного кодексу України з пристосуванням його під трудове право. Але автори як видається, не розуміють, що аналогія, як спосіб заповнення прогалин у законодавстві використовується на стадії застосування права, а не його реалізації безпосередніми суб’єктами правовідносин. Тобто у цьому акті така стаття взагалі є зайвою. Відповідні норми, як правило містяться у процесуальних кодексах і стосуються власне суб’єктів, які застосовують право.

Чимало зауважень через нечіткі, а подекуди й неграмотні формулювання викликає стаття 2-га проекту, де визначається предмет і сфера регулювання. Тут, зокрема, вказано, що: (дослівна цитата)

- 1. Цей Закон регулює трудові відносини, які виникають після укладення трудового договору в установленому цим Законом порядку.

- 2. Цей Закон також регулює суспільні відносини, що пов’язані з трудовими відносинами (відносини до укладення трудового договору та після його припинення, відносини, що виникають під час вирішення індивідуальних трудових спорів, відносини, пов’язані із здійсненням контролю за дотримання трудового законодавства).

- 3. Праця членів фермерських господарств та виробничих кооперативів священнослужителів, церковнослужителів та осіб, які обіймають виборні посади в релігійних організаціях, регулюється цим Законом та іншими актами трудового законодавства, прийнятими відповідно до нього в частині, передбаченій їх статутом, іншими установчими документами.

- 4. Суспільні відносини фізичних осіб, пов’язані з діяльністю на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійною діяльністю суддів, прокурорів, військовою службою, альтернативною (невійськовою) службою, іншою державною службою, патронатною службою в державних органах, службою в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування регулюються цим Законом, іншими актами трудового законодавства, прийнятими відповідно до нього, в частині, передбаченій законом».[3]

У пункті другому, як бачимо зазначається, що закон регулює відносини пов’язані із трудовими, які виникають до укладення трудового договору, маючи очевидно на увазі відносини працевлаштування. Однак, віднайти такі відносини і норми, що їх регулюють у змісті законопроекту навряд чи можливо. Їх там просто немає. Видається, що автори переплутали сферу дії нормативного акту з предметом трудового права, як галузі вітчизняного права. А це трохи різні речі

Пункт третій цієї ж статті виписаний ще більш неграмотно. Адже ні члени фермерських господарств, ні члени виробничих кооперативів у більшості своїй не укладають трудові договори з відповідними фермерськими господарствами чи кооперативами, а тому їхня праця не підпадає під дію трудового законодавства. Якщо ж хтось із них все ж укладе трудовий договір, то застосовуватиметься правило відображене у пункті першому цієї статті. Тому жодних вказівок на статути чи інші установчі документи робити непотрібно.

Ще більш парадоксальним виглядає формулювання п.3 ст.2 проекту де йдеться про «священнослужителів» та «церковнослужителів», як суб’єктів трудових правовідносин. Тут віднайти різницю між першими та другими навряд чи можливо.

Аналізуючи зміст ст.3 «Особливості регулювання трудових відносин окремих категорій працівників» можна також побачити чимало дивних та незрозумілих речей, багато з яких взагалі суперечать природі трудового права. І найбільш показовим тут є пункт другий, який гласить: «Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземців та осіб без громадянства які працюють в Україні регулюються відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право».[4]

Вкотре доводиться констатувати, що автори взагалі далекі від трудового права, а Закон України «Про міжнародне приватне право» вони навіть не спромоглися переглянути. Бо ст. 54 цього закону є відсилочною. Натомість кожен студент-юрист старших курсів знає, що існують особливості укладення трудових догорів з іноземцями та особами без громадянства в Україні, але трудові відносини їх – це сфера трудового права. І так було завжди, і нічого нового тут придумати неможливо.

Потребує суттєвих корегувань також ст. 5-та законопроекту, яка має назву «Акти трудового законодавства». Передусім звертає увагу застосування авторами слова «трудового» з огляду на задекларовану ними назву (закон України Про працю). Цілком очікувано стаття мала б називатися принаймні – «Акти законодавства про працю». Натомість маємо – «Трудове законодавство», що вкотре засвідчує непослідовність «розробників» та їх нерозуміння відмінностей прийнятої у трудовому праві термінології.

Для більшої наглядності того, наскільки «ефектно» викладено статтю 5-ту, дозволимо собі подати її зміст повністю. Отже: Стаття 5. Акти трудового законодавства: (дослівна цитата)

- Основу трудового законодавства України становить Конституція України.

-  Основним актом трудового законодавства України є цей Закон.

- Актами трудового законодавства є також закони, що приймаються відповідно до Конституції України та цього Закону і містять норми, що регулюють трудові відносини.

- Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України законопроект, що передбачає регулювання трудових відносин в інший спосіб, ніж передбачено цим Законом, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до цього Закону. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до цього Закону.

-  Трудові відносини можуть регулюватися актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

- Актами трудового законодавства є постанови Кабінету Міністрів України, що видаються у випадках, встановлених Конституцією України, цим Законом та законами України.

- Інші органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини, а також документи нормативно-технічного характеру лише у випадках, встановлених Конституцією України, цим Законом та законами України.

- Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці, здійснює нормативне регулювання трудових відносин відповідно до його повноважень. Інші центральні органи виконавчої влади видають нормативно-правові та інші акти, що регулюють трудові відносини, в межах своїх повноважень, за умови погодження таких актів з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці.

-  Акти трудового законодавства обов’язкові для застосування на всій території України, якщо ними не передбачено інше.

         Відразу ж зауважимо, що цитована тут стаття 5-та є повністю переписаною з попередніх проектів Трудового кодексу України, які так і не дочекалися  свого ухвалення у Верховній Раді України. А найбільш виразними ляпами тут вирізняються два моменти:

1)           Частина друга п. 3-го, зобов’язує суб’єкта законодавчої ініціативи разом з проектом, що передбачає регулювання трудових відносин в інший спосіб подавати також пропозиції змін до ЗУпП, які повинні розглядатися Верховною Радою одночасно. Тобто тут фактично встановлено правила які стосуються законотворчості та порядку розгляду законопроектів у парламенті. Але це очевидно належить до сфери регулювання закону «Про Регламент Верховної Ради України», а не Трудового кодексу. Може у зв’язку такою нормою потрібно доповнити ст.2 проекту ЗУпП, де визначається коло відносин, що ним регулюється?

2)           У п. 4 цієї статті до актів трудового законодавства віднесено «акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України». Однак Основний Закон нашої держави у ст. 106-й  визначаючи повноваження Президента України не передбачає ухвалення ним актів, які б регулювали трудові відносини. То може заради ЗУпП потрібно змінити ще й Конституцію України?

Питання, звичайно, риторичні, та як видається не може законодавчий акт такого рівня бути настільки «нашпигованим» різного роду помилковими правилами, що є очевидними навіть не для професіоналів. Взяти хоча б пункт 6-й цієї ж статті, де зазначено про те, що «видавати нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини» можуть також «інші органи державної влади». І тут, взявши до уваги попередні пункти відповідної статті, де вже йшлося про право ухвалення нормативних актів органами законодавчої і виконавчої влади, постає чергове запитання. А про які ж інші органи державної влади тут йдеться? Очевидно, що відповідь напрошується тільки одна. Саме з огляду на ст.6 Конституції України де зазначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, можемо зробити висновок, що видавати акти, які регулюватимуть трудові відносини мали б напевно органи судової влади? Але це насправді «революційна норма»! Звісно, сьогодні ні для кого не є секретом, що судова практика і особливо вищих судових інстанцій використовується для регулювання в т.ч. і трудових відносин. Однак, щоб суди, як органи державної влади, отак просто «видавали нормативні акти», то це якось сприймається не зовсім серйозно.

Це лише деякі, найбільш видимі помилки концептуального характеру, які властиві вступній частині запропонованого Урядом України та народними депутатами від політичної партії «Слуга народу» проекту Закону України «Про працю». Що стосується інших його недоліків, то переважна більшість із них так само яскраво проявляються на підставі аналізу окремих розділів законопроекту, де йдеться про трудовий договір, робочий час, час відпочинку, оплату та охорону праці, соціальне партнерство та ін. Зрозуміло, що у такому варіанті, як він поданий до Верховної Ради України, законопроект ухвалений бути не може. Він потребує навіть не доопрацювання, а повного оновлення з тим, щоб у майбутньому нам не було соромно перед світом.

  

---

[1] Новий тлумачний словник Української мови у чотирьох томах. – Київ: Аконіт, 1999. – С.667

[2] Проект Закону про працю 2708 від 28.12.2019  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67833

[3] Проект Закону про працю 2708 від 28.12.2019  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67833

[4] Проект Закону про працю 2708 від 28.12.2019  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67833